б
[indent]  Шепард ненавидів політику. Ще з тих часів, коли він тільки-но став СПЕКТРом, доводилося вчитися дипломатії, яка крала дорогоцінні хвилини та чиїсь життя, задля того, аби дотриматися протоколу. У вік розмаїття рас та народів, коли хвиля ксенофобних воєн завершилася, він мав доводити, що люди — не крогани та батаріанці, які розуміють тільки силу та на все, що не подобається, відповідають агресією. Скільки разів хотілося врізати кожному з Радників Цитаделі, а особливо — послу Удіні, але Шепард зціплював зуби так, що щелепи гуділи, рахував до десяти, а потім намагався докладно і спокійно пояснити, в чому він не згоден. Чим частіше доводилося спілкуватися із Радою, тим більше потім боліла голова та зуби, — наче до цього він жував метал. Доктор Чаквас сказала, що потрібно вчитися розслаблятися, інакше подібне напруження колись почне руйнувати емаль зубів.
[indent]  Тепер, коли почалася справжня війна, Шепард перестав себе стримувати. Його злило те, що він так і не навчився домовлятися, але Андерсон все одно наказав йому взяти на себе таку відповідальність. Тепер життя мільйонів землян залежить не від кількості вбитих їм із гвинтівки, але від спроможності дати кожному союзнику те, чого вони потребували. Тому що ніхто не хоче воювати безкоштовно. Дивно, та початок Жнив навіть кроганів зробили хитрішими — для них це був ідеальний момент вирішити питання генофагу.
[indent]  Це було важко, але Шепард домігся всього, що було потрібно задля отримання допомоги від кроганів та туріанців. Та ця винагорода не полегшила йому життя, — якби не "Цербер" та нескінченні запити про допомогу від тих, хто Привиду перейшов дорогу, вони б діяли швидше. Але через нього Шепард мав постійно зриватися із завдань і літати на Цитадель: наче не було проблем, які вимагали більш негайного вирішення. В останній раз довелося вистрелити Удіні прямо в пику, щоб врятувати Раду. Чесно кажучи, це принесло солодке задоволення, навіть незважаючи на те, що довелося потім проводити із Кайденом довгу і відверту бесіду про вірність, лояльність та честь.
[indent]  Здавалося, що все, що потребувало його уваги, так чи інакше було ініційовано Привидом або кимось з його людей. Після того, як з Удіною було покінчено, йому написала Арія. Шепард чув, що на Омезі щось відбувалося, але до початку війни він був на півроку відрізаний від решти Галактики, а з відльотом на Цитадель — зайнятий пошуком союзників. Бачити Арію за межами астероїду, яким вона правила, було більше, ніж незвично. Наче хтось переплутав декорації навколо неї, і тепер вона опинилася в полоні нетипового для неї соціуму. У неї залишилися зв'язки та вплив, але ті, хто приходив потанцювати у клуб, який став для Арії новою приймальною, рухався не в тому ритмі. "Потойбічне життя" на Омезі було справді живим, і Арія була його серцем, підкорюючи кожний куточок, але тут, на Цитаделі, вона просто одна з багатьох.
[indent]  Вони домовились про те, що Шепард їй допоможе. Враховуючи те, що найманці, які тепер теж тимчасово опинилися тут, могли стати частиною загальної армії, а очищення Омеги від "Церберу" давало ще один невеликий, але штаб супротиву, для Землі це було навіть більш вигідно, ніж для Омеги. Шепард не міг назвати себе альтруїстом, але майже ніколи не відмовляв, — колись з усіх можна отримати вигоду, нагадавши, що усякий, кому він приходив на допомогу, тепер йому винний. Це була хороша стратегія, і ще краще, коли тобі винний хтось на кшталт Арії Т'Лоак.
[indent]  А потім прийшло ще одне повідомлення — спонтанне, коротке, явно написане похапцем. Шепард саме йшов до тренувальних кімнат СПЕКТРів, бо капітан Бейлі написав, що з'явилося декілька нових програм, але, судячи з того, що писала Арія, його чекає тренування наживо.
[indent]  Аерокаром він дібрався до потрібного району, але зупинився на відстані від квартири, — поодинокі постріли знаменували про тривалу, але вкрай ліниву перестрілку між охороною Арії та тими, хто на неї напав. Шепард зайняв укриття за однією з колон та надягнув оптичний візор: противник в основній масі явно не чекав, що хтось може напасти на них ззаду, тож можна пошукати місце десь вище та зняти особливо небезпечних снайперкою. Але перед цим краще створити спільний радіоканал, щоб залишатися з Арією на зв'язку.
[indent]  Шепард увімкнув електричний щит на випадок, якщо його помітять, та короткими перебіжками дібрався до драбини на верхній рівень кварталу. Відсутність броні разюче впливала на швидкість та спритність, а завдяки тактичному маскуванню вдалося залишатися невидимим до моменту, коли він нарешті дібрався відносно безпечного місця з гарним обзором.
[indent]  Інструментрон майже закінчив додаткове шифрування каналу, коли Шепард дістав снайперську гвинтівку та поглянув на "поле битви" через оптичний приціл. З цього ракурсу більшість штурмовиків була як на долоні — він навів приціл на голову одного з них та приготувався натискати на спусковий гачок.
[indent]  — Аріє, прийом. ти мене чуєш? — тихо, але чітко проговорив Шепард в мікрофон на візорі.
[indent]  Інструментрон відповів шипінням, знаменуючи про те, що канал працює, хоч із затримкою. Шепард вистрелив — один з нападників впав, але ніхто з інших не помітив через те, що його з трьох боків оточувало металеве укриття. Якщо розстрілювати їх з кінця, то вони нескоро зрозуміють, що тут відбувається, і вони з Арією зможуть розробити план дій.

Страх заставляет стучать зубы. От бессилия щипет глаза, и появляется влага на них, но Майя отказывается верить, что она снова оказалась одна, а Док — не в кондиции!
«Не правильно. Ведь, он ещё дышит! Что это за дым вырвался оттуда? Я не брошу тебя живого! Понял?! Пока есть шанс. Уж лучше пусть острит и шутит, выводит из себя, но… будет рядом, а не так… ну что за наказание…!» — её руки дрожат, разъединяют артефакт с его недостающей частью, от греха подальше, и прячут зап-часть в мешочек на поясе. Не хватало еще, чтобы и она вышла из строя…
«Валялись бы оба у себя на пляжу и ожидали спасения или того, чтоб местная флора и фауна нас съела. Разве может быть лучше?!» — пыталась унять дрожь в руках от испуга девушка.
— Я не позволю тебе умереть, — почти стон вырывается из её груди. Это было уже совсем не смешно — потерять его снова, только найдя, на необитаемом острове!
Девушка склоняется над Доком, изучая его, пытаясь, слабо еще, даже зондировать через Силу.
«Жив. Цел. Но не орел — от сильного прямого воздействия артефакта он ощутил временное помутнение, от чего и стал нести тот бред про любовь… и впал в кому? Но его можно вытащить оттуда.» — Только вот джедайке нужно немного отдохнуть. Им обоим. Ей нужны силы манипулировать Силой для медитации над ним…
Она перетащила обратно на лежбище многострадального медика. Ей удалось связать части дерева и листьев между собой, соорудив подобие на постель. Но мысли про плот не покидали её — здесь должна быть цивилизация…но не известно как долго придется к ней плыть. Нужно будет поискать на острове другие запчасти для маячка, это лучший выход все-таки.
Немного еще обустроив их лежбище в импровизированный шалаш-хижину, девушка вытянулась напротив Дока, крепко обхватив его руками. Им нужно набраться сил, чтобы побороться еще…

W A N T E D

---

Дотторе

- зовнішність оригінальна -

О С Н О В Н І   П Р И К М Е Т И

Повне ім'я: Il Dottore, 2 предвісник Фатуї, вчений; Назва всесвіту: genshin impact.

Сімейний стан: Мій нічний кошмар; Статус: Канон.

ХТО ТИ?   [indent] Скажи, ти знаєш, що ти — чудовиско? Не зі щупальцями чи іклами, ні. Ти вмієш уміло маскуватись під звичайну людину. Ну, майже під звичайну. [indent]  Бути генієм — те ще випробування. Бути амбіційним генієм — випробування в стократ важче. Але ти знайшов місце, де як мінімум є користь від твого дійсно великого розуму. Жаль, що у нього є побічний ефект у вигляді відсутності чогось чистого та людського. Та не мені про це тобі розказувати. Бо я для тебе — усього лише іграшка для чергового надважливого експерименту. Хтозна, можливо усе, що зі мною відбувається, лиш вдало прописаний тобою сценарій? [indent]  Ти для мане — справжній кошмар. Не той, що ховається десь у закутках дитячої уяви, не міфічний монстр з-під ліжка, яки затягне мене туди за непослух, а цілком реальне чудовисько, що переслідує у снах і мареннях, навіяних елезаром. Деколи мені здається, що ти ходиш за мною, слідкуєш з-за кута, спостерігаєш з тіні дерев, як жахливе нагадування про моє минуле. Але тобі треба усвідомити, що я більше не те маленьке затуркане звіреня, яке ти можеш смикати за ниточки і вертіти ним, як твої душі завгодно. Я більше тебе не боюсь — стараюсь не боятись — бо у мене є ціль і люди, які допомагають рухатись далі. А ти... А ти лиш тінь минулого, привид з тих темних днів, які мені узагалі не хочеться згадувати. [indent]  Але чи згодишся ти колись на щось подібне?

ХТО Я? Я не хочу говорити про тебе чи про себе надто багато, і так зрозуміло, хто ми і чого буде вартувати наша взаємодія. Взагалі, поки про Дотторе вкрай мало офіційної інформації, тому у твоїх руках є дуже хороша можливість його робити таким, яким тільки твоя душа побажає. Я ж прийму тебе будь-яким. Планів на гру у мене багато. Починаючи з флешбеків і закінчуючи усім, що відбувалось під час основного сюжету. а ще я прям капець як хочу пограти фатуйські альтернативи, ну просто тому що хочу і чому ні Пишу я від 3к і більше, в достатньо повільному та розміреному темпі, від тебе того ж вимагати не буду. Як не буду вимагати грати виключно зі мною, в кінці кінців потенціал у Дотторе просто величезний. До того ж у нас є пан Скара, з яким вам буде про що поговорити, та й Тігнарі напевно буде не проти повипускати у тебе свої стріли. У грі, звичайно ж. Ти просто приходь, а що з усім робити — вирішимо разом.

Контакти:	Мова гри:
гостьова / приватні повідомлення / мессенджери за домовленістю	українська в пріорітеті

- приклад гри -

[indent] Усе довкола за вікном буяє зеленим, цвіте, живе своїм життям. Стільки рослин вона не бачила навіть у Монді, тому дивиться із ледь прихованим захватом — широко розплющивши очі і не знаючи, на чому їй зупинити свою увагу. Тут красиво і зовсім-зовсім спокійно, вона глибоко вдихає вологе повітря і стає дуже хороше. Це відчуття з'явилось у душі під час їхньої з Сайно мандрівки, та зараз, здається, вкорінилось там назавжди — вона поки в цьому не впевнена, та їй цього хочеться. Дуже-дуже. Мало не на рівні дитячого капризу.
[indent] Сама вона уже не дитина, зовсім доросла, хоче здаватися такою. Хоче бути подібною на дівчинку з міста Свободи, яку всі люблять і який всі довіряють, до думки якої прислухаються. Та поки виходить слабо: у неї і голос не поставлений, і погляд сердитої тваринки відлякує, і спроби знайти спільну мову з кимось з тріскотом провалюються. Можливо це відбувається ще й тому, що поряд з нею є учений. Він хороша людина, вона це знає, та гонор у нього такий, що важко витримати. А у непідготовлених і зовсім жижки трусяться. Коллеї до цього вже привикла, майже зразу, та всякий раз мало не до крові прикушувала язик, коли починала базікати понад міри і він зиркав на неї отим своїм грізним поглядом. Хоча не скажеш, що дорога була прям вкрай неприємною.
[indent] Вона обережно оглядається, оцінює обстановку. Сумеру майже зник з її пам'яті, життя тут, до хвороби і фатуйських застінків, здається тільки сном, давно забутим і зчезнувшим десь у недрах часу. Донедавна вона ненавиділа це місце, хоч і не пам'ятала його, хоча б з тієї причини, що воно стало джерелом її бід. Та зараз усе по-іншому, зараз вона готова дати йому ще один шанс і сподівається отримати шанс для себе, на спокійне і мирне життя.
[indent] Поглядом вона натикається на хлопчину, десь її віку. Той нахилився над чимось і з інтересом це щось розглядав, але коли підняв голову і впіймав погляд Коллеї, та зразу ж відвернулась. Щоки спалахнули червоним, вона добре знає це відчуття, і дівчинка відводить погляд у сторону, затримує його на книжкових поличках у кімнаті. Колись вона обов'язково знайде у собі силу порозумітися з однолітками, а зараз треба зосередитись на тому, що є тут.
[indent]  За дверима чути приглушені голоси, та розібрати про що вони говорять майже неможливо. Коллеї деякий час пробує прислухатися до розмови, та швидко залишає цю затію, не хотілося б, щоб її на цьому застукали. Тому вона зосереджує увагу на кімнаті, вивчає обстановку, навіть принюхується. Зразу стає цікаво, а чим, власне, займається той, кому усе це належить. Чомусь їй здається, що друг Сайно — учений. Не такий, яких вона бачила у Сніжній, зовсім інакший. У перші секунди він поздавався їй кумедним. Не скажеш, що він був щасливий зустріти гостей, навіть навпаки, та злості у ньому не було. За своє коротке життя Коллеї навчилась відрізняти хороших людей від поганих. Звичайно, були ще і дивні, як ота пані рицар з Монду чи Сайно. Але цей незнайомець не був похожим ні на кого. Звичайно, їй дуже хочеться знати, хто він такий, чому у нього є хвіст і вуха, та щось підказує, що поки про це не варто навіть заїкатись, хто зна, як він відреагує. А сваритися з можливим другом при першому ж знайомстві зовсім не хочеться.
Погляд Коллеї упав на стіл і недописаний текст. З легким соромом розуміє, що прочитати написане там їй важко, тому полишає рівненьки закарлючки і відходить у сторону, з погано прихованою цікавістю розглядає метеликів за склом, поки за спиною не рипають двері. Як завжди, дівчинка готується до найгіршого, то небезпеки нема — тільки цікавий їй незнайомець і... Все.
[indent] — Угу, — коротко відповідає на все сказане. Їй прийдеться зрозуміти ще багато різних речей, та поки — хватить потрясінь. — То він мене кинув тут, так?
[indent]  Звучить майже ображено. Та Сайно не перший, хто залишає її ось так, на самоті, у чужих людей. Вона вже навіть не ображається, привикла, не чекає чогось іншого. Той якось обмовився, що піде, та вона, у глибині душі, сподівалась, що він хоча б на прощання скаже кілька слів.  І як завжди її сподівання не справдились.
[indent]  Та на цьому вона не стала зациклюватись. Не тоді, коли співрозмовник, Тігнарі, зробив щось цілком неочікуване. Невже він і таке уміє робити? Хотіла б заперечити, сказати, що не голодна, та не встигла — живіт по-зрадницьки дав про себе знати і вже вкотре за останню годину їй стало соромно за себе.
[indent]  — Ну... Хіба що трішки... — Випалила на одному подиху, а потім, зовсім неочікувано для себе продовжила:
[indent]  — То Вы можете... Отак, вухами?
[indent]  І налякано притисла до губ долоньки.

W A N T E D

---

Сайно

- оригінальна зовнішність -

О С Н О В Н І   П Р И К М Е Т И

Повне ім'я: Сайно, генерал махаматра; Назва всесвіту: genshin impact

Сімейний стан: Хороший друг; Статус: Канон.

ХТО ТИ? Ти вірний законам і власним принципам більше, ніж самій академії, чи не так? Істина гроза Сумеру, яку не хвилює, студент перед нею, чи науковець. Проте, тебе не цікавить ні слава, ні багатство – в цьому ми з тобою й подібні. В світі є більш вартісні та важливі справи, аніж витрачання дорогоцінного часу на наукові дебати. Для мене цією справою є збереження тропічного лісу, для тебе – правосуддя. На перший погляд ти здаєшся непробивним та жорстоким, але це враження розсіюється серед тих, кому пощастило опинитися з тобою за обіднім столом або за грою в карти. У Гандхарві ти з’являєшся лише у вільний час, якого в тебе (особливо після порятунку Дендро Архонта) неймовірно мало, або по справах, коли якомусь твоєму підлеглому чи тобі самому потрібне лікування. Звісно, є ще один привід, який я стараюсь не розголошувати: перевірити стан Коллеї. Ти чудово розумієш, чому вона намагається уникати тебе, і ставишся до неї з повагою. Я впевнений, що, коли вона поступить до Академії, ти будеш стерегти її, можливо, ще більше, ніж я. Про тебе самого відомо водночас багато і абсолютно нічого. Ким ти був і як тебе прийняли в Академію? Чому ти обрав форму жреців Царя Дешрета? Яким було твоє дитинство і до якого роду ти належиш? Так багато питань та незакритих гештальтів можуть служити підставами до найрізноманітніших теорій, та станеш ти їх підтверджувати, чи будеш й надалі тримати це в таємниці?

ХТО Я? Просто лісовий вартовий – це все, що тобі потрібно знати про мене на даний момент. Я тут не для того, аби виставляти тобі якісь умови. Я не вимагатиму регулярних та швидких відповідей на свої пости, тому що сам можу їх затримувати. Я не вимагатиму від тебе постів якогось конкретного розміру, бо сам звик підлаштовуватись під гравців і писати по-різному. Тільки переходиш з російської на українську або не звик писати тексти українською? Поважаю і чудово розумію, що можуть виникати труднощі чи з’являтися русизми. Притримуюсь тієї думки, що рольові – це хобі, потрібне для приємного проведення часу, а не для зайвої трати нервів. Стосовно твого персонажу, вимог як таких в мене теж нема. Достатньо того, щоб ти не сильно відхилявся від канонних характеру та поведінки Сайно, а для всього іншого я завжди відкритий до обговорень. Особливо буду радий людині, яку дійсно цікавить світ гри. Лор геншину об’ємний та часто жорстокий, але за це ми його і любимо. Якщо в тебе є якісь хедканони, пропозиції чи теорії – я з превеликим задоволенням готовий обговорити їх та поділитися власними. Просто приходь. Ми всі дуже чекаємо на тебе (навіть Коллеї, хоч вона тобі про це і не скаже).

Контакти:	Мова гри:
гостьова/приватні повідомлення/телеграм	бажано українська

- приклад гри -

— А тепер від початку, — голос командира лісової варти здавався збентеженим та звучав тихіше, ніж зазвичай — навмисно, аби поки що незнайома людина по іншу сторону дверей не змогла чітко розібрати слова, що він мовив.
— Тобто, ти запечатав останки злих архонтів, які з невідомої причини заселилися та поглинали свідомість цієї дитини, і тепер кажеш, що в неї погіршився стан, як тільки ви перетнули межу до Сумеру. Разом з тим, її переслідують Фатуї. Я, звісно, не намагаюся змусити тебе відправити її до кращого спеціаліста і точно не збираюся відмовляти у допомозі, але ти точно впевнений в тому, що тропічний ліс буде для неї достатньо безпечним місцем?
Це був не докір в сторону генерала Махаматра, а щире занепокоєння. Дикі звірі, отруйні рослини, монстри, розбійники та підземні тунелі, у які ненароком можна провалитися, були частими, та все ще не найбільшими загрозами для пересічного перехожого. Останнім часом Зони Загнивання з’являлися все частіше, з кожним разом розросталися все більше. Тільки володіючи силою, подарованою богами, можна було впоратися з цією проблемою. Якщо хтось слабший, хто не має досвіду тривалого перебування у тропіках, потрапить у подібне місце, з ним може статися справжня катастрофа.
Тігнарі мав насправді великі сумніви з приводу правильності рішення свого друга ще й з тієї причини, що просто не розумів, яку саме користь може принести в даному випадку. Опіка? Захист? Лікування? Спостережливий матра припустив, що у дівчинки, ймовірно, «прокинувся» елеазар, та звідки стільки впевненості у здібностях простого вченого, який практично весь свій час присвячує роботі? Вся його увага зосереджена на детальному вивченні середовища і пошуку способів зберегти ліс від правопорушників. Та чомусь у Сайно не виникало жодних сумнівів щодо надійності як свого друга, так і місця, в котре він привів свою підопічну, а, отже, і ухилитися від його замислу точно не вийде.
Генерал Махаматра зник — вочевидь, справ у нього чимало — та навіть не попрощався з дівчинкою, яку привів — мовляв, їй так буде спокійніше. Тігнарі залишалось тільки повернутися назад у свій кабінет, де на масивному столі з сяючої деревини очікували своєї долі залишені недокінченими записи. Коли з’явилися несподівані гості, він якраз працював над своїм посібником з техніки безпеки поведінки у тропічному лісі, але про нього на якийсь час доведеться забути. В кінці кінців, записи — це не жива людина, вони почекають. От тільки тут назрівали нові питання: як себе поводити, що казати, чого не питати? Йому абсолютно нічого не відомо окрім сухих фактів і припущень, озвучених Сайно або власним розумом.
Двері ледь чутно рипнули, видаючи лісового вартового, що повернувся у приміщення. Та, на диво, першим, що кинулося в його очі, став не громіздкий стіл, не чорнильниця з листками паперу і записником на ньому і навіть не книжкова шафа, яка займала добру половину стіни. Це була пара бузкових очей і розхристана зелена маківка. По невідомій причині перша асоціація, що виникла у Тігнарі від вигляду своєї гості, це маленьке тигреня рішболанд, врятоване від браконьєрів — загнане і недовірливе.
— Твоє ім’я Коллеї, так? Я один з вартових цього лісу. Можеш кликати мене Тігнарі. — по старій-добрій звичці його тон набув строгості і звучав, напевно, занадто серйозно для даної ситуації. На щастя, він і сам це зрозумів, тому постарався згладити його. — Ми забезпечимо тобі притулок в Гандхарві. Тут, біля інших вартових, ти будеш в безпеці, але в любому випадку тобі доведеться ознайомитися з правилами поведінки у тропічному лісі, щоби ненароком не потрапити у халепу.
І знову, чорт забирай, він почав тараторити. По правді кажучи, Тігнарі ніколи не мав справи з дітьми, а ця дівчинка, судячи з усього, пережила дуже багато жахливих речей — чого тільки вартує той ритуал з  накладанням печаті від скверни. Ворохобити минуле не хотілося, та водночас потрібно було терміново дізнатися, що саме стало причиною погіршення стану Коллеї в Сумеру. Насправді елеазар чи, може, алергія або щось інше?
В секундному роздумі вартовий оглянув приміщення, і в його голові поселилась ідея, від якої велике вухо смішно здригнулось, а хвіст почав рухатись жвавіше, хоч вираз лиця залишався незмінно спокійним.
— Від Мондштадту до Сумеру лежить довгий шлях. Ти, напевно, зголодніла?

W A N T E D

---

Гелейна Таргарієн

- Phia Saban -

О С Н О В Н І   П Р И К М Е Т И

Повне ім'я: Гелейна Таргарієн, королева Назва всесвіту: a song of ice and fire [house of the dragon]

Сімейний стан: дорога сердцю сестра, дружина, мати Статус: канон

ХТО ТИ? Ти появилась на світ на два роки пізніше за мене. Червонощока і пухкенька ти верещала так, що ворони сполошилися в вежі мейстера. Довгоочікувана дівчинка, мамина радість та втіха. На твою честь влаштували бенкет, де тільки й були балачки, яка ж бо то радість для жінки родити доньку. Матінка всі ті розмови слухала, невпинно намагаючись заколисати тебе у себе на колінах. Вона посміхалась і погоджувалась, що синів королеви родять для королівства, а от доньки – це їх щастя, їх втіха, особистий подарунок від богів. От тільки не розуміла молода та вродлива королева, як це вічно крикливе дівчисько може бути радістю? Не розуміла, але мовчала, бо такі вже звичаї в нашому Вестеросі. Ти завжди була особливою. Тиха, сама у себе на думці, більше зацікавлена світом всякої повзучої гаді під ногами чим великою історією власного дому. Тебе намагались зробити нормальною: навчали танцям, та шиттю, арифметиці, читанню та геральдиці, ти разом зі мною вивчала валірійську та у дванадцять років осідлала дракона, на ім'я Вогняна мрія, але власний світ – той що у голові, що промовляє до тебе у снах – міцно взяв в обійми й не збирався відпускати. Наш шлюб був лише питанням часу. Така вже традиція дому Таргарієнів, що старший син повинен взяти собі за жінку сестру. Сказати, що мені було радісно зв’язати життя з недалекою, як мені здається, дівкою – це все одно що запевняти всіх у вмінні стяти проти вітру – безглуздо та смішно. Мабуть, і ти не дуже горіла бажанням бачити саме мене своїм чоловіком – два молодші брати більш виховані та не хвастаються своїми нічними подвигами в борделях, — але ніхто нашою думкою не цікавився. Обмін обітницями в септі Королівського Причалу, великий банкет та тости за наше здоров’я і твою плодовитість. Гості перешіптувалися, що наречена якась надто сумна і ні разу за день не посміхнулась. Я ж наклюкався так, що тільки чудом не заснув під столом. Через рік після одруження ти стала матір’ю, подарувавши королівству двох чудових діточок. Хлопчика назвали Джейгейрисом, а дівчинку — Джейгейрою. Обом в колиски поклали по драконовому яйцю, які незабаром проклюнулися. Та з двійнятами не все добре. Джейгейра росте дуже повільно. Вона не плаче, не всміхається – не робить нічого з того, що мають робити немовлята. Її брат має по шість пальців на лівій руці й на обох ногах. Та ти їх любиш і приймаєш з усіма недоліками. Я ж… що ж, принаймні в голос не звинувачую тебе в їх "особливостях". А ще, Гелейна, у тебе є слова, що зриваються з вуст проти твого ж бажання і часто вони бувають вісниками страшних перемін.

ХТО Я? Я не найкращий у світі чоловік, батько та взагалі, то треба було Еймонду родитися першим. Але маємо, що маємо, як то кажуть в народі. Буде чесним і скажу, що раптового навернення в сім’ю не обіцяю, але мені хотілось, щоби поступово і неспішно наші стосунки йшли в сторону розуміння та підтримки (наскільки це взагалі можливо, враховуючи твої віщі сни та мою любов до вина). Дітей я люблю і нехай згадую про них не так часто, але все-таки час з ними проводжу не тільки коли мекнув. І так, буду відкритим до  кінця: я не хочу ходити рогатим. Те що Еймонд молодець і завжди готовий виконати обов’язок – це добре, але я якось погано уявляю, як Гелейна бігає в його опочивальні. Розумію, що з моєї сторони – це егоїстично, бо Семеро вчать нас ділитися, але я за канонічну історію, де мої діти, то мої діти. Букви в постах не рахую і насправді не такий вже душнило, як може здатися, читаючи попередні рядки. Охоче потеревеню у флуді, обговорю всі можливі теорію та поділюсь хендканонами.

Контакти:	Мова гри:
гостьова, а потім можу скинути тг	укр

- приклад гри -

[indent]  - Ну ж бо, Джейс, не будь маминим хлопчиком, - дружній удар по спині та зовсім недружні слова – швидше насмішка, як-то буває у дворі Червоної фортеці, коли хлопці сходяться в бою під пильним керівництвом та наглядом сера Крістона.
[indent] Ейгон не чекає, коли дорогий серцю племінник найде знову тисячу та одну відмовку, молодий Таргарієн підкликає миловидну дівчину-служницю та тільки одним жестом – слова треба берегти для рівних собі – наказує знову наповнити кубки.
[indent] – Всього третій келих, дивись, ти навіть не злився з гербом нашого дому.
[indent] Навмисний акцентує на «нашому», нехай чим більше Ейгон дивиться на Джейкериса, тим більше бачить в ньому обриси сера Костолома, а не солодкого літнього рицаря Лейнора Веларіона. Можливо, матінка дійсно має рацію і синочки дорогої старшої сестри більше Стронги, а не Веларіони? Ейгон ще раз дивиться на Джейса – похмурого і задумливого хлопчиська, що в один трагічний та одночасно радісний для Вестероса день зійде на Залізний трон – намагається знайти десять спільних рис з первістком Морського Змія та надто швидко втрачає інтерес.
[indent] – Ти ж майбутній король, Джейсе. Тобі не повинно крутити голову від одного ковтка солодких дарів Арбора.
[indent] Хлопчисько навпроти тільки намочує губи в келиху з вином в той час, як Ейгон п’є великими ковтками, припадаючи до кубка, як то буває загублені душі в Червоній дорійській пустелі припадають до джерельця, що пробиває собі шлях серед каміння, гір та піску. Ейгон п’є та не може напитися. Він не смакує, букет з винограду зібраного ще до сходу сонця, польових квітів та меду не розкривається у нього на язиці. Якщо на те пішло, принцу що дорійські помиї, що вина Простору чи Заходу – все на один смак. Він жадібно пив би навіть скисле козяче молоко, як то кажуть п’ють дикарі дотракійці, що найшли своє місце серед диких земель Есоса, тільки забутись, не чути той паскудний голос матінки, який любить повторяти, що це він майбутній король, а значить повинен бути… А так зразу не згадати. Здається, останній раз вона вимагала від нього не принижувати Еймонда на очах у Веларіонів. Чи це було день назад, а сьогодні зранку вона зняла крик, бо Ейгон знову назвав Гелейну дурною? Так він же правду сказав. Мало того, він твердо переконаний, що повитуха, яка приймала пологи у матінки, була не дуже обачною, та кинула дорогу сестричку на підлогу. Бідолаха с тих пір і мучиться. А разом з нею мучитись повинен і Ейгон, бо ж проклята валірійська традиція проголошує, що діток треба одружувати між собою, а не розбавляти кров драконів всякими смертними, як от Арени чи Гайтавери.
[indent] - Знаєш, Джейс, а ми з тобою маємо багато спільного…
[indent] Ейгон заводить звичну для себе пісеньку. Та тільки серце починає наповнятись любов’ю до племінника, як двері в опочивальню відкриваються і лицар з білим плащем за плечима оповіщає, що татусь дуже скучив за синочком. Ні, звісно лицарі королівської гвардії подібного не говорять, всього лиш оповістили, що король бажає бачити Ейгона у своїх опочивальнях, але одурманений нектарами Арбора юний розум все перекрутив, поставив з ніг на голову та дуже тому втішився.
[indent] - Дурна справа заставляти короля чекати, - замість вибачень та обіцянок, що наступного разу їх точно ніхто не потривожить. – Можеш вино забрати з собою. Вгости Люка.
[indent] Голова йде обертом треба тільки піднятись на ноги. Ейгон чіпляється за стіл і якийсь час просто вгризається поглядом у стільницю, повільно моргає. Джекейрис нехай пити не вміє, але благородний до срачки, допомагає нещасному дядечку доплентатись – бере під руку, як то він кохана всього життя леді, неспішно чимчикує до дверей.
[indent] - Заждіть, - Ейгон не зовсім пам’ятає, як в руках опиняться кухоль з прохолодною водою, та він випиває з нього залпом, стараючись не зустрічатись поглядами з лицарем.
[indent] - Він бодай в  настрої? – питає  швидше аби лише не мовчати чим дійсно з інтересу, та лицар з білим плащем лише відкриває двері, пропускаючи принца вперед. – У вас таке лице ніби на сніданок власний меч проковтнули, - і знову мовчання. Спасибі, що бодай в плечі не штовхнули.
[indent] Червона фортеця – лабіринт із коридорів, та східців, переходів та дверей. Лабіринт, що став для нього і в’язницею, і домом одночасно. Сп’яніла від вина душа молодого принца рветься на волю – туди де він не зобов’язаний рівно тримати спину і посміхатись всякому дрібному лорду, що прибув до двору тільки з одною метою  - а що як вдасться підкласти доньку під одного з нащадків королівської династії, - та ноги ледь-ледь держать його. Ейгон охоче оперся спиною до прохолодної стіни та замкнув на якийсь час оченята, солодко перераховуючи овечок. Але ні, батько чекає, батько забажав з ним говорити. Мабуть, якби випив він на один келих менше, то жвавіше підіймався східцями. І де тільки носило проклятого лицаря весь цей час?
[indent] Зупинка перед дверима в плати короля. Лицар звітує перед своїми побратимами, короткий погляд сера Арика  (а можливо це Ерик?) і Ейгон ледь втримується, щоби не виблювати весь свій багатий сніданок на його чистенькі чобітки. Рицар зникає за дверима та не встигає принц перерахувати всіх богів, як знову появляться перед очима. Батько готовий прийняти сина. Глибокий вдих і видих, посмішка і пряма спина. Ейгон робить крок вперед, за ним замикаються двері.
[indent] - Ви мене шукали, батьку, - не запитання, швидше констатування факту, як от сонце встає на сході, а Еймонд – мамин мазунчик.
[indent] Ейгон робить ще крок вперед, але не більше. Кривиться, бо останній кубок вина дає про себе знати, але посмішку з лиця не стирає. Раніше він підійшов би та поцілував короля в щічку, побажав хорошого дня та поцікавився самопочуттям. Раніше – це коли Ейгону було п’ять і він ще тішився тим крихтам уваги, що діставались йому від батьків.

додам щойно буде

[indent] - Ні-ні—ні!       
[indent] Крик крізь сон розриває глибоку тишу світанку. Жадібний ковток повітря та широко розплющені очі, серце збивається з ритму, намагаючись вирватись з грудей, а пальці до блідості зживають багряне покривало. «Я дома. Це все лише сон…», - слабке заспокоєння, бо тіні від свічки малюють химерні картини на стінах, а сон… він був таким справжнім. Погрози Еймонда – я спалю вас всіх у вогні, - сльози Рейни, жар від полум’яного подиху Вхагар… Бейла тремтить і каплі холодного поту стікають по скронях.
[indent] «Всього лише сон», - повторяє вона собі та пальці відпускають край покривала, а тіні на стінах більше не лякають. Тиша ранку та перші промені сонця, що пробиваються скрізь зачинені ставні заспокоюють, стишують серцебиття. Ще один глибокий вдих і, сконцентрувавши погляд на вогнику свічки, варто дорахувати до п’яти, як страх, що ще мить назад міцно тримав у своїх лещатах, зникає. В сні Еймонд був безжальний до неї та Рейни, полум’я Вхагар поглинуло Драконячий Камінь разом з усі його мешканцями, Бейла намагалась відшукати батька, але все марно. В сні вона залишилась одна, полум’я було так близько, а Еймонд… Її благання звеселяли його серце.
[indent] - Не дочекається, - шепіт порушую сону тишу опочивальні. Тихо, але впевнено Бейла Таргарієн дає собі обіцянку більше ніколи – ні у сні, ні наяву – не просити про помилування. Вона кров від крові дракона, її батько – принц Деймон Таргарієн, в їх жилах тиче кров Стародавньої Валірії і якщо Еймонд дійсно настільки дурний, що оберне гнів Вхагар проти сім’ї, то краще згинути в полум’ї битви чим лити сльози, надіятись на помилування. «Дракони не просять. Дракони беруть своє полум’ям і кров’ю».
[indent] У ранковій тиші чутний стук важких лицарських чобіт та лемент служниць. Бейла знає, скоро у двері її спальні постукає септа і якби не хотілось, але прийдеться відчинити, бути слухняною та ввічливою, явитись на сніданок вчасно і посміхатись, навіть якщо насправді хочеться плюнути між очі. «Він вкрав дракона моєї матері та всім на це байдуже». Ще вчора сльози лилися рікою, а гнів осліплював. Ніч вона провила оплакуючи матір та картаючи себе за слабкість. Сьогодні Бейла пообіцяла собі, що сліз не буде. Залишився тільки гнів.
[indent] Кам’яниста підлога приємно холодить стопи. Бейла знає, якщо висковзнути з кімнати зараз, то до сніданку її точно не знайдуть – замок Веларіонів їй все ще чужий, та вона вміє ховатись на конюшні чи на кухні серед мішків муки та зерна. Вона знає, своєю відсутністю за столом засмутить бабусю та дасть оточенню королеви причину пліткувати про своє дурне виховання – інше діло принцеса Гелейна слухняна як вівця, - але їй плювати. Чому вона повинна втішати та бути ввічливою з людьми про існування яких до цього лише знала зі слів батька та… матері? Знову глибокий вдих-видих та дорахувати до семи, втупивши погляд у підлогу, відчути біль в грудях і нагадати собі, що дракони не плачуть. Мама пішла – згоріла в полум’ї, - але вона точно не хотіла, щоби по ній лили вічно сльози. Лейна Веларіон любила життя, любила всміхатись та жартувати, літати на Вхагар та танцювати під дивні мелодії Пентосу. Бейла знає: найкраща шана пам’яті матері – це не дати болю поглинути себе. «Вона не хотіла б бачити мої сльози».
[indent] Бейла вислизую з кімнати, м’яко прикриваючи за собою двері. В костюмі для кінних прогулянок вона легко могла зійти за хлопчика-пажа, якби не сріблясте волосся. Східцями збігає вниз, де у внутрішньому дворі вже тренеруються лицарі. Серед Королівських гвардійців та лицарів Веларіонів, вона воліє віднайти батька, та все даремно. Поглядами принцеса зустрічається з сером Кристоном і всередині все холодніє. Вона пам’ятає слова королеви Алісенти. Гнів з яким вона вимагала сера Коля принести їй око Люцериса. «А якби він погодився?», - Бейла знає, батько не дозволив би лицарю навіть наблизитись до Люка, та все ж, страх огортає сердце. «Якби ми тільки залишись у своїх спальнях…». Бейла знає, дурно звинувачувати себе у всьому, що сталося – винен тільки Еймонд, - але якби вона та Рейна все-таки постаралися знайти батька, а не будити кузенів…
[indent] Сер Коль втрачає до неї інтерес. Швидко наносячи удари мечем, він повністю віддає себе бою. Бейлу танок сталі заворожує. Одного разу вона сказала мамі, що також хоче навчитись володіти мечем – як королева Вісенія, - мама засміялась та назвала її малою розбійницею. Бейла образилась та до кінця дня дулась на матір. Зараз би вона обняла матір та сказати, що вона її маленька розбійниця.
[indent] Сер Кристон вибиває меч з рук противника і принцеса втрачає інтерес. Вона вже давно не слідкує за боєм і оплески зівак, що зібралися на критому переході її спочатку приголомшують. Лицар допомагає своєму побратиму піднятися на ноги та коли розвертається до публіки, Бейли уже немає. Таргарієн втікає від чужих поглядів в місце, де точно зможе побути одна, куди спускаються найсміливіші – у лігво драконів. Після вчорашнього інциденту король наказав збільшити варту, але Джоффрі показав Бейлі інші шляхи до драконів – під замком, в павутині з переходів. Її там будуть шукати, але не зразу. Сніданок в компанії королеви та її дітей вона точно пропустить.
[indent] Темрява та сирість лігва драконів її не лякає. Бейла обережно ступає вперед, прислуховуючись до найменшого шурхоту. Її дракониця – Місячна Танцівниця – десь заховалась серед цих каменів та печер і Бейла знає, що знайде її.
[indent] - Де ти? – Шепоче, бо зовсім не хоче потривожити сон інших драконів. – Де заховалась? – Караксес та Мелеїс їй не нашкодять. Але на Дріфтмарку зараз є й інші дракони: дракониця принцеси Гелейни та красивий дракон принца Ейгона, Сіракс і… Вхагар. Чи може Вхагар їй нашкодити, якщо поруч немає Еймонда? «Я накажу своєму дракону спалити вас», - відлуння слів кузена все ще бринить в голові та більше нестрашно. Бейла впевнено робить ще один крок вперед.

[indent] Чарка, що її видала пані Лукас - із по-дівочому зухвалою посмішкою, бо до шкіряних штанів жінки цього світу, здається, дихали нерівно, - давно спорожніла, цікавої компанії о цій годині очікувати було не варто (частина містян якщо не стикнулась із результатами появи Джонса в Сторібруці, то була знайома з його репутацією в Зачарованому Лісі), а повертатись до знятої кімнати не хотілось з принципу. Те, як жителі містечка справлялись із нудьгою, йому поки що було не дуже зрозуміло, бо розмовляючим ящикам він не дуже довіряв, а ніякі способи із "раніше" більше йому не підходили. І це, по-своєму, вбивало його ще сильніше: яким би пришелепкуватим і небезпечним не було його життя, але адреналін у крові співав постійно, і нові горизонти викликали в ньому неабийкий захват, наче вкрадений з часів, коли він був ще юнаком у королівському флоті.

[indent] Сторібрук був новим - факт; більша частина того, що тут відбувалося, була також новою (відкривати в собі відголоски клаустрофобії триста років потому, та ще й через місцеві машини, було зовсім ніяково), втім... Коли не відбувалось абсолютно нічого, можна було занадто легко загубити себе в чарці, чисто від нудьги. І як взагалі це містечко трималось в стані байдужості всі тридцять років? І як люди тут могли жити із подвійними спогадами - тих, хто ніколи не перетинав кордону, і тих, хто був частиною могутнього колись королівства?..

[indent] Кіліан перевів лінивий погляд на поличку з алкоголем, подумки уявляючи, як швидко йому доведеться тікати не від шерифа, а від розлюченої хазяйки закладу: магія магією, а від перевертнів, навіть перевертнів-пенсіонерів, можна було очікувати купу неприємностей - а піратові ще не настільки було нудно. Можливо, не виміняй він тоді "Роджера"... Тоді, звісно, було б годі і думати, щоб дістатись Нью-Йорку вчасно, а головне - дістатись Свон вчасно, і це було справді одне з найважчих рішень у капітановому житті.

[indent] Щастя коханої жінки, чи все, що він коли-небудь мав та уявляв. Його світ. Його домівка. Але Джонс все-таки був тим самим закоханим блазнем, який весь останній рік провів у суцільному а якщо б..., і якому більше не дуже хотілось так існувати. Звісно, душа, як і раніше, вимагала якогось драйву, якихось пригод - але і Свон була такою жінкою, на яку пригоди полювали самі, головним було тільки бути поруч у потрібний момент.

[indent] Оно, в минуле вони вже так впали: тепер дивитись на похмурого принца, добре пам'ятаючого всі розмови із "принцем Чарльзом" (боги, як взагалі тоді вдалось переконати всю зустрічну знать у цій маячні?) і не знаючого, як все те пов'язати із піратом, якого біля своєї доньки бачити йому не хотілось, було майже смішно. Тому що Гак завжди був дуже, дуже впертою людиною, і до того ж - конче терплячою. З містечка-бо зникати він нікуди не збирався, і монаршому подружжю доведеться рано чи пізно до цієї думки звикнути; особливо, коли тепер у нього був реальний шанс на нове життя.

[indent] Але, власне, не тільки їм звикати доведеться: дзеленькнувший дзвіночок при вході, що його наслідував голос ЇЇ Величності - все ще Величності, і аж ніяк не просто мера, бо зверхність у погляді і по-королівському горделиво підібгані губи не можна було сховати за якоюсь табличкою на столі, - означали тільки одне: якщо адаптуватися самому Джонсові було досить просто, то адаптувати до його присутності інших людей буде уже складніше.

[indent] - Якби пані Лукас у чомусь запідозрила мене, - чоловік криво всміхнувся, далеко не одразу повертаючись до Реджини - зрештою, із аристократією у нього завжди були неабиякі проблеми, а спільне минуле зовсім не покращувало ситуацію, - то і мене б тут не було: від вовчої точності із арбалетом ухилятися досить важко.

[indent] Якійсь його частині - дрібній такій, - навіть стало цікаво, які саме чорти принесли Міллс до цього шинка, о цій годині. Теж знудьгувала, чи що? Це в минулому житті вона могла і справді робити все, що заманеться, без рамок і правил, бути головною вишенькою на торті. А зараз що на неї чекало? Цілий день паперової роботи, яка і в Зачарованому Лісі могла стати справжньою скалкою в дупі?

[indent] - П'ю, - просто одповів він, демонструючи уже порожню чарку. - Потім піду пити де-інде, бо цікавинок в цьому місті менше, ніж у найзадрипанішому селі Вотерхевену, - посмішка стала гаденькою, а чортенята в очах - очевиднішими, бо хай йому грець, якщо він дозволить жінці побачити тугу за кораблем. - "Роджер" зараз у... надійних руках, - брехня, звісно, бо Чорна Борода - та ще наволоч, але і справді не стане кривдити чи якось руйнувати з такими складнощами добутий скарб. - Тому за неї я не хвилююсь.

[indent] Кожне наступне питання змушує його ще сильніше повірити у те, що й справді Королеві було анічогісінько робити, хіба як спробувати докопатися до пірата. Не те, що він би чинив сильніший против - чужа зневага час від часу була цікавішою, ніж одне велике нічого.

[indent] - Емма, - посмішка стає трохи більше щирою, бо перехід на імена, без прізвищ і призвиськ, які хай були частиною них, виявились ближчими до серця, ніж йому здавалось, - зрештою викроїла собі час для сім'ї, - про що він її ледь не умовляв дуже, дуже довгий час, бо знав з досвіду - з найближчими людьми вартувало проводити якнайбільше часу, особливо, коли на тобі висить магніт до всього лайна обох світів, - Що, до речі, означає, що в місті вона залишиться, і малого із собою нікуди не забере. Гарно так, еге ж? - він нахабно підморгнув Реджині: Ґенрі без пам'яті був досить сильним ударом для неї, а через відсутність хлопця у Зачарованому Лісі, за словами Робіна, вона і зовсім хотіла себе назавжди приспати.

[indent] До речі, про Робіна.

[indent] - Твого лісника теж не видно. Знову щез в лісі, повернувшись до ватаги? Подалі від твоєї улюбленої цивілізації? - і тебе, замовчує він, втім, дозволяючи жінці почути кожне невисказане слово. Але ж, несподівано, їх зі стрільцем об'єднало не тільки сумісне полювання на ту гидоту, що її створювала Зеліна, але й повнісінька дивина світу без магії. - Він уже вибачив тобі те, що ти його жінку замордувала в своєму полоні? - тоді, тридцять років тому, у темниці Злої Королеви, Свон йому розповіла, як її товарку за нещастям кудись вивели чорні стражники - до того, як Спасительці вдалось абищось зробити. Кіліан схилив голову до плеча, нагадуючи зацікавленого кота: - Чи ти йому про це не розповіла?